Курдський та проросійський сепаратизм - народ та “нарот”

Деталі:

Чи можна судити про сепаратизм лише з точки зору проросійських ватників? Як виявилося, сепаратизм може бути обумовлений історичним контекстом, чим не нехтують маніпулювати кремлівські пропагандисти, порівнюючи окупацію українських міст “справою свободи та честі”. Аби довести, якою може бути різниця сепаратизму у двох різних країнах, ми покажемо вам це на прикладі Туреччини та України. 

Інший народ та “нарот домбаса”

Турецькі курди – частина майже сорокамільйонного народу, котра у південно-східній Туреччині налічує щонайменше 15 млн осіб. Народ, що простягається на сучасну територію п’яти країн, має власну мову та понад вікову історію боротьби за незалежність – за останні 100 років на території Туреччини тричі повставав незалежний Курдистан. 

Одразу варто зазначити, існують великі відмінності між турецькими, сирійськими та іранськими курдами, адже протягом багатьох років розвитку сучасної ідеї курдської державності ці етноси формувалися у різних соціальних і політичних сферах, що зумовило поділ пріоритетів. Тим не менш, курдська меншина у кожній країні у своїй більшості позитивно ставиться до ідеї незалежного Курдистану.

Говорячи про сепаратистів в Україні, варто зазначити, що вони аж ніяк не є представниками окремого народу – “народ Домбасу” (а в ньому – горлівський, макіївський та шахтарський народи) існує лише у полум’яних промовах керівництва РФ та пропагандистських медіа. 

Проте, за даними Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса НАН України, великою етнічною меншиною у Донецькій та Луганській областях є, як відомо, росіяни, котрі у цьому регіоні подекуди складають 45%-50% населення. Важливо, що у більшості це мігранти першого покоління, тому діти людей, що переїхали до України з Росії досить нещодавно. 

На відміну від географічного Курдистану, у Донецькій та Луганській областях сепаратизм у більшості випадків був штучним, а не природною потребою самоідентифікації та розвитку власної державності: неодноразово були зафіксовані тисячі “гастролерів” на мітингах у Донецьку, що приїжджали із сусідніх областей РФ. Тим не менш, за рахунок пропаганди, що ґрунтувалась на брехні про “заборони говорити російською”, геноцид створеного росЗМІ “народу Донбасу” та “навалу неонацистів” у Києві, такі ідеї підтримувала певна частина місцевого населення. Здебільшого тих самих корінних росіян. 

Грубо кажучи, коли деяким людям з українським громадянством знову захотілося в РФ, вони не сіли у автобус до Ростова і не виїхали на історичну батьківщину, а вирішили притягнути РФ туди, де вони жили. Як виявилося, притягнути вдалося не РФ, а “рюзьгі мір”, російські лапті та бандюків з батогами (т.зв. “донських козаків”). 

Утиски та “ущімлєнія”

Першим сигналом, що інформує про початок дискримінації, є мова та ставлення до неї з боку урядової сили. У 2016 році видання The Nation опублікувало інтерв’ю з курдським лінгвістом Курдського інституту Стамбулу – установа, котра займалась вивченням, викладанням та пропагуванням курдської мови. У цьому інтерв’ю науковець розповів, як після 25 років діяльності турецький “новий курс” у 2016 році було зачинено за звинуваченням у “терористичній діяльності”. Тоді влада конфіскувала усі документи та техніку, а на сімох засновників установи були заведені кримінальні справи.

За даними американської некомерційної організації Cultural Survival, що займається захистом прав корінних народів, з 1980 року у східній та південно-східній провінціях було здійснено щонайменше п’ять військових маневрів, спрямованих проти курдів. The New York Times повідомляло, що за дев’ять місяців після початку воєнної операції, нібито було взято під варту 122 609 осіб, деякі з них були засуджені до смертної кари. Зазначається, що з 70,000 нинішніх політичних затриманих понад 20,000 є курдами, а 90% вважаються мирними протестувальниками за курдські культурні права. На сьогодні арешт в курдських провінціях нарахував 81 634 осіб. З них 378 нібито зазнали катувань до смерті, а 374 були вбиті під час нічних нападів.

Чи варто говорити про те, що заборонити говорити російською в Україні, що стало головною медійною причиною до початку проросійських рухів, було б просто нереально і що всі заяви пропагандистів є інформаційними злочинами? По-перше, проросійські виступи були зафіксовані не тільки у Донецькій та Луганській, але і у багатьох інших областях Лівобережжя. Проте там чомусь російську ніхто не забороняв, чомусь цього не сталося навіть у Києві, де також велика частина населення говорить російською. По-друге, жодної неросійської “доказової” бази, в першу чергу від правозахисних організацій, не було представлено; хоча насправді доказової бази не мають навіть росЗМІ.

Сучасні курди – це українці ХХ століття

Отже, після навіть невеликого аналізу відкритих джерел стає зрозуміло, що ідея незалежного курдського народу, з котрим, до речі, турки воюють у Сирії, не має нічого спільного, а радше є повною протилежністю сепаратизму на Донбасі: відсутність історичного характеру та підстави, відсутність етнічної особливості та, що найважливіше, правдивих причин. 

З іншого боку, цікавою була б ретроспектива на події сторічної давнини, коли за незалежність боролися українці: українці, бувши окремим народом, поділеним між кількома країнами, маючи свою мову, своїх героїв та свою історію, боролися за власну державність. В такому випадку, якщо курдський сепаратизм і має щось спільне з сепаратистськими рухами в Україні, то хіба що з Українською революцією 1917-1921, що було сепаратизмом українців проти Російської Імперії, а згодом і Радянської Росії.