Гданськ-1939 VS Крим-2014 - Чому російський режим є новим фашизмом

Деталі:

Медійна сфера часто називає Путіна новим Гітлером через схожість характеру їхніх дій. Сьогодні ми на реальних прикладах побачимо, як діяли обидва диктатори, як вони використовували місцеве населення та чому російська агресія – це новий нацизм.

Вільне місто Гданськ та АР Крим

Обидва суб’єкти адміністративного устрою мали особливий статус. Після завершення Першої світової війни була створена Ліга Націй – пращур ООН, котрий мав на меті утримувати безпеку у світі та не допускати нових воєн. Під протекторатом організації було досягнуто “компроміс” стосовно територій колишньої Німецької імперії: в результаті Першої світової війни стало зрозуміло, що Польща, аби уникати майбутніх конфліктів з Німеччиною, має отримати вихід до Балтійського моря. 

Так було створено Польський коридор, а місто Гданськ (Данциг), великий балтійський порт, що до цього був територією Німецької імперії, отримав статус “вільного міста”. Це означало, що Гданськ стає “нічийною” територією, містом-державою, котрим керує спеціальна комісія Ліги Націй, ця ж інституція відповідала за захист міста. Окрім цього, Польща була у митному союзі з Гданськом, що створювало дуже близькі економічні стосунки між державами.

Окрім цього, більшість населення міста була німецькомовною, а поляки були меншиною з “особливими правами”. У Криму, як відомо, більшість складали росіяни (60% населення).

Відомо, що Крим знаходиться у складі України на умовах автономії: мав свій уряд, свою конституцію та міг приймати рішення стосовно економічного розвитку. Отже, обидва суб’єкти мали особливий статус, мали вагомі етнічні меншини та не були історично однозначними.

“Місцева самооборона” та захист німецько/російськомовних 

Після підписання Мюнхенської угоди 1938 багатьом стало зрозуміло, що наступною після Чехословаччини буде Польща. Поляки, натомість, до останнього сподівалися на підтримку Франції, котра була гарантом територіальної цілісності країни і обіцяла захищати Польщу (привіт, гаранти українського суверенітету).

Німецькі позиції поступово посилювалися у Гданську після 1933, коли Гітлер отримав усю повноту влади в країні, але поворотним моментом став червень 1939. Тоді на терени міста таємно було перекинуто батальйон СС, котрий за допомогою місцевих добровольців було переформовано у ополчення “Данциг”. Отже, загони професійних нацистських військовиків грали роль місцевих сил “спротиву”.

Списувати, звісно, недобре, але ці два випадки агресії схожі і тут. Як відомо, в Криму також діяли місцеві “добровольці”, котрі самі себе називали “самообороною Криму”. Кого і від кого вони захищали – невідомо, натомість відомо, що ці люди, серед котрих були росіяни, сприяли анексії. Окрім цього, вони займалися викраденнями і вбивствами українців. Ні для кого не таємниця, що більшість населення Криму була російськомовною і за 24 року у складі України це ніколи не викликало ніяких труднощів. Натомість раптово у 2014 з’явилась потреба захищати російськомовних від таких самих російськомовних. Цікаво, що етнічне питання Гітлер використовував у багатьох випадках агресії: у випадку Австрії, Судетів, Данцига – всюди німецькомовне населення було більшістю і всюди його треба було захищати.

Реакція світових лідерів

Не було б об’єктивним звинувачення самого тільки Гітлера у розв’язанні Другої світової війни, адже фактично він почав її разом зі Сталіним, котрий до 1941 року постачав Гітлеру усі можливі ресурси, а також нищив Європу з іншого боку. Однак не менш важливу роль у початку відіграли самі європейці. Напередодні вибуху Другої світової європейські лідери проводили політику, котру згодом назвали політикою “замирення” (від англ. “appeasement”). Полягала вона в тому, що Франція та Британія, котрі були гарантами миру у повоєнній Європі, погоджувалися на усі забаганки Гітлера, аби не допустити “великої війни”: ремілітаризація Рейнської області, аншлюс Австрії, анексія Судетів і поглинення Чехословаччини, а згодом і збройна агресія проти Польщі.

 Аж до моменту, коли стало зрозуміло, що апетити Гітлера сягають усієї Європи, європейці висловлювали занепокоєння, підписували мирні договори, чого варта зустріч у Мюнхені, на котрій без участі Чехословаччини було прийнято рішення про передачу її територій Німеччині. Після цієї зустрічі Гітлер “пообіцяв” не зазіхати на нові землі і підписав відповідний документ. Із цим документом Чемберлен, прем’єр Великої Британії, прилетів додому і радісно оголосив: “Я привіз вам мир.” А за кілька місяців, коли Гітлер зрозумів, що боятися нема чого, почалась окупація Польщі. 

Якою ж була світова реакція на анексію Криму? Заклики, засудження, введення санкцій проти 20 осіб, а також “заклики до обережності”, аби не розпалювати ще більший конфлікт. Порушуючи Будапештський меморандум, США та Велика Британія (не говорячи вже про Росію) проігнорували обов’язок “негайно допомагати” Україні у випадку акту агресії. Так само у 1939 європейські лідери не поспішали виконувати свої обов’язки перед Польщею. 

Наша безпека – наша відповідальність

Отож, європейці, як і 80 років тому, турбуються, в першу чергу, про власні інтереси. Єдине, вони забули, що політика замирення є небезпекою для них самих так само як і для першочергових жертр аргесії безумних тиранів.

Тоді вони ставили у пріоритет свою економіку та власну безпеку, ігноруючи падіння інших країн. Подібна ситуація сталась і у 2014 році, коли повна ізоляція РФ не вписувалась у економічні інтереси ЄС. Виходить, в питанні захисту власних кордонів варто покладатися тільки на власні сили, що ми побачили на прикладі того, як вільно могли діяти Гітлери ХХ та ХХІ століття.