Потяг Одеса - Харків або "як українці платять за муки"

Деталі:

Залізничний вокзал – місце, де подорожні вперше зустрічають місто, це перше рукостискання і дуже залежить, хто потисне руку туристові: вихована і охайна людина чи п’яничка, котрий тільки прокинувся серед купи пляшок.

На жаль, українські вокзали створюють враження притулку для бездомних чи витверезника і ще гіршою ситуація виглядає у самих потягах. Сьогодні ми розповімо, як очима мандрівника відбувається типова подорож потягом 060Ш Одеса Головна – Харків-Пасажирський, що їде у період 19:21 – 08:21.

Коли суцільна темрява – це не тільки метафора

Здавалося б, у ХХІ столітті електроенергія з розкоші перетворилась на елемент буденності, що має супроводжувати нас на кожному кроці і робити життя більш комфортним. Однак “Укрзалізниця” так не вважає і йде своїм шляхом, не дивлячись на моду та тренди. Отже, коли на перон опускається вечір, перед вами постає його величність, абсолютно темний потяг. Йдучи повз темні вагони, треба або світити ліхтариком, або максимально напружувати зір, щоб хоч якось розгледіти номер свого вагону.

Логічно, що всередині вагонів світла також не виявилося, що дуже зацікавило нашого репортера і змусило запитати у провідниці, що тут діється. Так виглядала відповідь у перекладі на українську, адже закон про мову працівникам “Укрзалізниці” не писаний:

“Ну, коли потяг швидкість набиратиме, може світло і з’явиться. Ви ж розумієте, то не від мене залежить – то вони нічого робити не хочуть,” – відповіла нашому репортеру провідниця одного з вагонів.

Отже, шукати свої місця, розкладати речі, стелити постіль (котра виявилась розірваною) чи вечеряти треба було фактично навпомацки. Як і очікувалося, світло не з’явилося і тоді, коли потяг “набрав швидкість”; воно не з’явилося, проте влаштовувало пасажирам дискотеку, блимаючи серед ночі.

Укрзалізниця: поміж пеклом та Сибіром

Український плацкарт – це місце, де поєднується все: запахи, алкоголь, котрий “невідомо”, звідки з’являється, дитячий плач та п’яний сміх, спека та холод. До речі про температуру. Зазвичай, в українських потягах є два температурні режими: або Вас обсмажує, як порося на вертелі, або кидає у кріокамеру.

Нам пощастило відчути на собі обидва режими. До півночі знаходитися у потязі-сауні було неможливо, проте з настанням глибокої ночі від холодного носа та протягу з вікна не рятувала навіть ковдра. Сидіння, схожі на шматки деревини, також не сприяли комфортному подорожуванню, хоча старий матрац, котрому більше років, ніж українській незалежності, дещо і покращив ситуацію.

Чи могло бути інакше?

Раніше ми розповідали, чому державні компанії, зокрема “Укрзалізниця”, зазвичай є збитковими та некомфортними, а приватні збагачують не тільки власника, але і державу. Детальніше – у матеріалі на Nikomu.net 

Найцікавіше, що це – відсутність світла, температурного режиму, чистої та цілої постелі – українці не тільки свідомо оплачують, але і спокійно сприймають, як даність. З цього виникає лише одне – ми цілком заслуговуємо на те, що маємо, адже у вагоні “Укрзалізниці” простежується вся сутність мудрого українського народу: старий, як світ, розвалюється на ходу, як СРСР, категоричний до змін та сліпий, як брудні вікна потяга, за котрими не видно, що можна стати чимось кращим за старий та смердючий плацкарт.