Нагадування про те, що ми не карателі, ми — патріоти

Деталі:

“Слава Україні!” — “Героям слава!”, — сьогодні звучить як данина пам’яті всім героям, які загинули за суверенну українську державу та шана тих, хто зараз захищає її на Сході. Під час Революції Гідності, на Майдані, це привітання стало своєрідним кличем для тих, хто вважає себе українцем не лише на папері, але й у серці.

Так вітались ще в часи Української революції 1918-1921 рр і так вітатимуться у 2119. Це національне гасло, яке відроджується в різні епохи існування нашої держави і ніби підіймає забуті перемоги, поразки та здобутки.

Росіяни, називають нас націоналістами, дехто з них з впевненістю говорить, що України ніколи не існувало, що це Малоросія. Як добре, що світ такі неадекватні заяви сприймає як абсурд. А ми, ті, яких називають націоналістами, і справді повинні такими бути. Бо іншого шляху порятунку країни просто не існує.

Володимир Огризко, український дипломат і публіцист, у матеріалі Радіо Свобода пояснює, що існує два націоналізми: “націоналізм нації, яка пригноблює, і націоналізм нації, яка бореться з гнобленням”. Ми завжди були другими.

Український націоналізм та його необхідність

Історія нашого націоналізму давня. Можна було б повернутись аж у княжі та козацькі часи, та зупинимось на початку XX століття. Український митрополит греко-католицької церкви Андрей Шептицький, який, здавалось, мав би займатись виключно духовними справами, обстоював ідею незалежності. Чимало його дій, навіть зведення певних навчальних інституцій, мали політичний характер. Проте він, як міг, боровся із правими націоналістами, які вважали, що жорстоке вбивство ворогів — це інколи найкраще засвідчення любові до своєї країни.

Канадський історик українського походження Іван-Павло Химка у своєму дослідницькому матеріалі пише: “Світоглядні позиції Шептицького та націоналістів співпадали у деяких питаннях. Вони разом противилися матеріалізму та комунізму, відстоювали незалежну українську державу та сподівалися на об’єднання православних та греко-католиків у єдину українську церкву”. Але після заснування радикально налаштованої ОУН митрополит почав зважати, власне, на ту різницю між націоналізмами, яка сьогодні сіє стереотипи у головах багатьох українців.

Політика стосовно мови також входить у сферу здорового націоналізму. Наприклад, у Франції говорити іншою мовою не те що незаконно, це низько, це неповага до свого походження та культури. Навіть міжнародний англіцизм, “комп’ютер” не використовується, вони використовують своє вишукане слово “ordinateur”. У нас же лише нещодавно прийнятий законопроект “Про забезпечення функціонування української мови як державної” знову у небезпеці. Та такі закони – це не дискримінація російськомовних. Це державницька політика справедливості.
Про будь-яку “українську” політику на Донбасі говорити, на жаль, не доводиться. Так, це зараз тамтешні проукраїнсько налаштовані газети на підконтрольованих територіях намагаються доносити до місцевих жителів образ справжньої України та потребу його становлення. А раніше “руській мір” — був ідеалом у домінуючої кількості місцевих.

“…Донецьк, Слов’янськ, Краматорськ – це те, як насправді виглядає земля без націоналізму: корумпована, анархічна, повна куплених бандитів і найманців”, — робить висновок американський історик Енн Епплбом на сторінках сайту “New Republic”.

Кожен починає з себе

Націоналізм дорівнює патріотизму. Нагадаю і про це слово, бо воно точно не так гостро ріжить слух, як попереднє. Але зміст той самий. У всіх країнах прояви патріотизму дещо різні.Воно і закономірно: нації різні, обставини індивідуальні. Особливість українського патріотизму у тому, що він жертовний. І ми це засвідчили 5 років тому під час Революції Гідності. Ми це побачили у безстрашній діяльності В’ячеслава Чорновола та Левка Лук’яненка. Ми бачили це ще при Крутах. Молоді українці, беззахисні, але гарячі. Їхньою мотивацією був щирий націоналізм та відстоювання права на свою державність.

“Коли заходить мова про націоналізм, у більшості наших співвітчизників спрацьовує традиційне, прищеплене в радянські часи мислення: націоналізм — це зле…”, — пише український політолог Кость Бондаренко у Дзеркалі тижня.

Багато хто хоче, щоб Україна стала країною-членом Євросоюзу. Але чи зможемо ми повноцінно стати частиною цієї політичної міжнародної спільноти? У нас зовсім інші вірування, світогляд, стиль життя. Ми хіба понадкушуємо, але з’їсти не зможемо.

Природній націоналізм — це бажання мати унітарну, однойменну й одномовну країну, з єдиною проукраїнською ідеологією, з плюралізмом думок, але політичною ідентичністю у прагненні розвитку.

Легко бути націоналістом, коли знаєш історію землі, на якій народився, коли кайфуєш від пісень ДахиБрахи чи інших етнічних колективів, коли віддаєш своїх дітей у Пласт, тому що знаєш, що крім духовного вишколу, вони перш за все здобудуть чітке усвідомлення свого громадянства: не на папері, а у серці.