Ізраїльський радикалізм: дискримінація чи ідентичність?

Деталі:

В усьому світі набирають популярності праворадикальні сили: у США, Угорщині, Італії. Тепер цьому тренду слідує й Ізраїль. Вже 10 років незмінним прем’єром країни є Беньямін Нетаньягу, котрий задля отримання більшості в парламенті об’єднав на останніх виборах всі праві сили: від правоцентристів до ультраортодоксальних юдаїстів. Сьогодні ми дізнаємося, наскільки радикальним є ізраїльський консерватизм, хто є його представником та в якому напрямку він рухається.

Сіонізм чи ультраортодоксальний юдаїзм?

Традиційно, консервативні партії керуються націоналістичними цінностями та ідеями захисту національних інтересів. Загалом, поняття ізраїльського націоналізму є досить суперечливим, адже націоналізм – це беззаперечне відстоювання національних та етнічних інтересів у політичній та суспільній сфері. Як відомо, Ізраїль не є моноетнічною країною – 25% населення складають неєвреї, тому будь-який рух на будування ідентичності та титульності може сприйматися як дискримінація.

У середовищі обговорення ізраїльського націоналізму існує два можливі його розуміння. Традиційним розумінням єврейського націоналізму є сіонізм – ідеологія, котра ґрунтується на засадах створення єврейської держави, її захисту та відстоювання інтересів “нових євреїв”. Другою ж можливою відміною єврейського націоналізму є ультраортодоксальний юдаїзм, релігійно-ідеологічне вчення, котре базується на абсолютному консерватизмі релігійних традицій. Політичні партії, котрі представляють цю течію у парламенті настільки вірні своїм “традиціям”, що навіть не допускають жінок у свої лави. 

Рух ультраортодоксальних юдаїстів називається “Харедім” і сьогодні він завойовує велику популярність серед євреїв. Більшість таких сімей “утримується” коштом держави, адже половина усіх чоловіків, котрі належать до цієї течії, не працює. Більшу частину часу вони повністю присвячують вивченню Тори та кращому розумінню сакрального письма. Окрім цього, віднедавна ультраортодокси повністю вільні від несення військової служби. 

Сьогодні рух Харедім налічує близько мільйона осіб, однак не дивно, що вже в 2065 році до вчення належатиме більш ніж третина всієї популяції країни. Нерідко єдиними, хто працює в таких родинах, є жінки. Якщо облишити релігійне питання та “святість мотивів”, такий розклад обов’язків та занять виглядає щонайменше несправедливо, адже окрім роботи на плечі жінок лягає вся хатня робота та виховання дітей, котрих у таких родинах у середньому сім.

Розклад сил у парламенті

Здавалося б, ну то й що з цього? Якщо держава згодна оплачувати життя своїх громадян задля їхнього духовного розвитку, то що в тому такого? Справа у тому, що разом із поширенням цього вчення у суспільстві, посилюються радикально-консервативні сили у ізраїльському парламенті. Прем’єр-міністр країни Беньямін Нетаньягу в залежності від розкладу сил та настроїв, неодноразово знижував та знов підвищував розміри фінансової допомоги для “Харедім”. Останнє, звісно ж, робилося зазвичай напередодні виборів. Таким чином незмінний лідер уряду притягував до себе ультраортодоксальні партії та їхній виборців, а тому – нові голоси. 

Ізраїль та етнічні меншини

Силами правих та радикально-релігійних сил парламентом приймаються закони, скеровані на посилення ролі єврейської долі суспільства. Наприклад, у 2018 у Ізраїлі прийняли закон про визнання Ізраїлю єврейською національною державою – це за умови, коли євреї складають 75% населення країни. Єдиною офіційною мовою став іврит, арабська ж втратила такий статус. У законі лише мимохідь з’являються слова про “шанування арабської мови та арабської меншини”. 

Такі дії з боку уряду безперечно впливають на стан ізраїльсько-палестинських відносин, котрі жодним чином не зрушилися з мертвої точки з 2014. У цих відносинах існує кілька головних перепон: Єрусалим, єврейські поселення та сіонізм. Згідно з законом про національну єврейську державу, столицею Ізраїлю стає Єрусалим. Нагадаймо, що Східний Єрусалим мав стати столицею Палестини, але, як і Західний берег Йордану, знаходиться під ізраїльською окупацією в результаті Шестиденної війни. 

Питання створення єврейських поселень, котрі за законом визнано “національною цінністю”, так само є актуальним для палестинців. В одному з наших матеріалів ми вже розглядали питання генези конфлікту на Близькому Сході. Не дивно, що подібні ініціативи євреїв, котрі певним чином можна вважати експансією та асиміляцією, критично сприймаються етнічними меншинами.

Отже, Ізраїль усіма можливими методами намагається побудувати моноетнічну державу, котру поєднує, перш за все, релігія. Радикальні рухи, скеровані у бік створення максимально консервативного суспільства, безперечно підуть на користь національній ідентичності євреїв. З іншого боку, утримання громадян за рахунок бюджету є ознакою соціалізму, котра абсолютно протиставна правій ідеології. Окрім цього, етнічні меншини, котрі і без цього нерідко зазнають утисків у Ізраїлі, змушені будуть або визнати єврейський характер Ізраїльської держави, або асимілюватися, або покинути країну.